Притчи у роботі психолога
Притчі в роботі психолога
ПРИТЧІ В РОБОТІ ПСИХОЛОГА
«Кожен чи ніхто»
Є четверо людей, яких звуть Кожен, Хтось, Будь-хто та Ніхто. Була важлива робота, яку необхідно було виконати, і Кожного попросили її виконати.
Кожен був переконаний, що Хтось її може виконати. Будь-хто міг би її виконати, та не виконав Ніхто.
Хтось розсердився через це, бо це була робота Кожного. Ніхто не усвідомив, що Кожен звинуватив Когось, коли Ніхто не зробив того, що Будь-хто міг зробити.
«Якщо не Я, то хто?».
Одного разу людям довелося розбирати величезні завали каміння, які закривали дорогу до цілющого водного джерела. Каміння було важким і гострим, воно до крові кололо і дряпало руки, тому люди намагалися вхопити малі й округлі еамінчики, щоб було легше носити. І лише один чоловік щоразу оберав найважче і найнезручніше каміння. Ніс його, апружуючи всі свої сили, навіть інколи здавалося, що він от-от упаде. Але після недовгого відпочинку, він знову і знову робив так самою. Товариші запитали його: «Для чого ти працюєш так важко? Можна ж брати і маленькі каміння». Здивовано подивившись на них, чоловік відповів: «Але ж каміння все одно треба переносити все, бо інакше ми не доберемося до води! І чим швидше ми розгребемо велике каміння, тим легше ми зробимо собі. Отже, хтось все одно має взяти на себе важку роботу, тож нехай це буду Я!!!».
«Про морську зірку». (1 варіант)
Якось одна людина йшла вздовж берега моря. Вона помітила, що за ніч на берег море викинуло величезну кількість морських зірок і равликів.
Удалені вона побачила, як хтось танцює на пляжі. Здивована тим, що хтось так радіє життю, людина підійшла ближче.
Людина побачила, що це дитина. Маленька дівчинка старанно збирала на березі морських зірок і кидала їх у море. Від подиві людина на мить зупинилася, а потім запитала: «Навіщо ти кидаєш у море морських зірок?» «Якщо я залишу їх на березі, − відповіла дівчинка, − сонце висушить їх і вони вмруть. Я кидаю їх у море, тому що хочу, щоб вони жили».
Людина замислилась, вражена словами дівчини, але потім, згадавши, скільки миль морського узбережжя вона пройшла, вигукнула: «Таж їх, цих зірок, тут, на березі, мільярди! Що ти можеш змінити?»
Дівчина на хвилину замислилася, а потім повільно ахилилася, підняла ще одну зірку і кинула її в море. Потім повернулася до людини і, усміхнувшись, сказала: «можливо, ви й праві, але саме для цієї зірочки я змінила життя».
Мораль: Я сподіваюся, що ви своїм теплом, співчуттям та підтримкою зможете змінити життя інших людей на краще. І навіть якщо це буде життя однієї людини − це вже велика справа. Будемо, як сонце, яке світить і для здорових, і для хворих, тобто для всіх.
«Даремні зусилля» (2 варіант)
Одного разу берегом моря йшов чоловік. День був чудовий. Яскраво світило сонечко, тихо плескотіли хвилі, з гучними вигуками кружляли чайки. Милувався чоловік краєвидом, озираючись навкруги, і раптом помітив незрозуміле видовище. Прямо перед ним невиличка людська постать виконувала дивний танок. Це була маленька дівчинка, яка почергово нахилялася і щось брала у руки, підводилась і кидала «щось» якомога далі у море. Вона бігала навколо себе, явно поспішаючи. Чоловік зацікавився, підійшов ближче і питає: «Що ти робиш?» «Рятую маленьких морських зірок від палючих променів сонця. Якщо їх не кинути у воду, вони не доживуть до припливу», − відповіла дівчинка, ні на хвилину не перериваючи роботи. «Ти робиш марудну і невневдячну справу, − відповів їй чоловік, − цих зірок тут тисячі, сонце пече немилосердно, час летить дуже швидко, ти все одно їх усіх не врятуєш!». «Ну той що! − знизала плечима дівчинка − Принаймі оцю я встигла врятувати!» − і з цими словами вона взяла до рук чергову морську зірку і кинула її далеко у море.
ПРИТЧА ПРО ДЗЕРКАЛА
Кожний з нас − це цілий світ. Ми намагаємося зрозуміти себе і відкритися іншим через слова, барви і звуки. Я обираю шлях притчі. Мій улюблений поет Марина Цвєтаєва писала: «Притча. Подобіє. Иносказание. Через что-нибудь очень просто дать очень большое − вечное».
Якось до відомого майстра дзеркал прийшли Любов, Життя і Смерть, яких завжди цікавила людина, її розум, душа, тіло.
Смерть сказала: «Створи мені таке дзеркало, щоб поглянувши в нього, людина могла побачити весь свій життєвий шлях − як вона народжується, росте, мужніє, дорослішає, мудрішає або навпаки, добрішає або злішає, − як змінюється її характер. І водночас покажи трагедію старіючого людського тіла, покажи, що людина смертна! Покажи мою велич!»
Життя просило майстра: «Зроби таке дзеркало, щоб людина могла бачити прекрасні миті її шляху. Усмішка з появою в цьому світі. Радість перших кроків. Щастя від зроблених добрих вчинків. Обличчя друзів. Будинок, у якому завжди чекають. Сім’я. Життя прекрасне!..»
І лише Любов поки промовчала.
Майстер сказав: «Я готовий зробити для вас такі дзеркала. Але все життя я мрію про те, щоб створити дзеркало, у якому відображалася б велич душі людини. Може, ви мені підскажете, як це зробити?»
Любов підійшла до майстра і тихо сказала: «Його не потрібно створювати. Воно вже є. У ньому ти не побачиш нічого з того, над чим владні Життя і Смерть. Там справді відображається велич душі й те, якою її створив Бог».
Майстер здивовано запитав: «І де ж воно, це дзеркало?»
Любов відповіла: «Це очі твоєї коханої людини»…
Історія про ліхтарМета: показати значення чіткого висловлювання думки для її розуміння.
Це сталося в ті часи, коли на вулицях міст не було освітлення. Якось уночі мер зіштовхнувся з городянином. Тоді мер віддав наказ, щоб ніхто не виходив уночі без ліхтаря. Наступної ночі мер знову зіштовхнувся із цим городянином.
− Ви не читали мого наказу? − запитав мер сердито.
− Читав, − відповів городянин. − от мій ліхтар.
− Але в ліхтарі у вас нічого немає.
− У наказі про це не згадувалося.
Уранці з’явився новий наказ, що забов’язував у разі виходу вночі а вулицю вставляти в ліхтар свічку. Увечері мер знову налетів на того ж городянина.
− Де ліхтар? − закричав мер.
− Ось він.
− Але в ньому немає свічки!
− Ні, є. Ось вона.
− Але вона не запалена!
− У наказі нічого не сказано про те, що треба запалювати свічку.
І мерові довелося видати ще один наказ, який зобов’язував громадян запалювати свічки в ліхтарях, виходячи вночі на вулицю.
Тачка
Мета: мотиви, що спонукають трудитися.
Троє чоловіків, напружуючись щосили, везуть важкі тачки з каменями. Перехожий ставить кожному з них те саме запитання:
− Що ти робиш?
Перший відповів:
− Везу цю кляту тачку.
Другий відповів:
− Заробляю собі на хліб.
Третій же вимовив:
− Будую місто.
Притча про блакитного коня
Мета: показати правила слухання співрозмовника і до чого можуть приводити ситуації, в яких не дослухуєш співрозмовника.
Один цар відправив гінця до царя сусідніх земель. Гонець запізнився й, поспішно вбігши до тронної зали, задихаючись від швидкої їзди, почав викладати доручення свого владики:
− Мій володар… звелів сказати вам, щоб ви дали йому… блакитного коня із чорним хвостом… а якщо ви не дасте такого коня, то…
− Не бажаю більше слухати! − перебив цар захеканого гінця. − Передай свому государеві, що в мене немає такого коня, а якби він був, то…
Тут він запнувся, а гонець, почувши ці слова від царя, який був другом його владики, злякався. Він вибіг з палацу, стрибнув на коня й помчав назад доповідати своєму володарю про зухвалу відповідь. Коли цар вислухав таке повідомлення, він страшенно розгнівався й оголосив сусідові війну.
Вона тривала довго − багато крові було пролито, багато земель спустошено − воєнні дії дорого обійшлися обом сторонам.
Нарешті обидва царі, виснаживши скарбницю й війська, погодилися на перемир’я, щоб обговорити свої претензії одне до одного.
Коли вони почали переговори, другий цар запитав першого:
− Що ти хотів сказати своєю фразою: «Дай мені блакитного коня із чорним хвостом, а якщо не даси, то…»?
− Я хотів сказати: «… надішли мені коня іншої масті». От і все. А що ти хотів сказати своєю відповіддю: «Немає в мене такого коня, а якби він був, то…»?
− А я хотів відповісти: «… якби він був, то неодмінно послав би його в подарунок моєму доброму сусідові». От і все.
Небеса і пекло
Один молодий воїн прийшов до мудрої літньої людини й запитав її: «О мудрець, розкрий мені таємницю життя. У чому різниця між небесами й пеклом?»
Мудрець на мить замислився і відповів: «Ти молодий дурень. Як людина, подібна до тебе, може зрозуміти таке? Ти занадто неосвічений».
Почувши таке, молодий воїн розлютився: «та за такі слова я готовий тебе просто вбити!» − закричав він і дістав меч із піхов, щоб покарати мудреця. У цю ж мить мудрець сказав: «Оце і є пекло». Почувши ці слова, молодий воїн знову вставив меч у піхви. «А оце і є небеса», − промовив старий.
Подеколи кожен із нас у розмові з кимось має іншу точку зору й хоче довести свою правоту будь-що. Іноді, в такій суперечці немає нічого поганого, але часом це може перетворюється на справжню відкриту боротьбу.
ПРИТЧІ В РОБОТІ ПСИХОЛОГА
«Кожен чи ніхто»
Є четверо людей, яких звуть Кожен, Хтось, Будь-хто та Ніхто. Була важлива робота, яку необхідно було виконати, і Кожного попросили її виконати.
Кожен був переконаний, що Хтось її може виконати. Будь-хто міг би її виконати, та не виконав Ніхто.
Хтось розсердився через це, бо це була робота Кожного. Ніхто не усвідомив, що Кожен звинуватив Когось, коли Ніхто не зробив того, що Будь-хто міг зробити.
«Якщо не Я, то хто?».
Одного разу людям довелося розбирати величезні завали каміння, які закривали дорогу до цілющого водного джерела. Каміння було важким і гострим, воно до крові кололо і дряпало руки, тому люди намагалися вхопити малі й округлі еамінчики, щоб було легше носити. І лише один чоловік щоразу оберав найважче і найнезручніше каміння. Ніс його, апружуючи всі свої сили, навіть інколи здавалося, що він от-от упаде. Але після недовгого відпочинку, він знову і знову робив так самою. Товариші запитали його: «Для чого ти працюєш так важко? Можна ж брати і маленькі каміння». Здивовано подивившись на них, чоловік відповів: «Але ж каміння все одно треба переносити все, бо інакше ми не доберемося до води! І чим швидше ми розгребемо велике каміння, тим легше ми зробимо собі. Отже, хтось все одно має взяти на себе важку роботу, тож нехай це буду Я!!!».
«Про морську зірку». (1 варіант)
Якось одна людина йшла вздовж берега моря. Вона помітила, що за ніч на берег море викинуло величезну кількість морських зірок і равликів.
Удалені вона побачила, як хтось танцює на пляжі. Здивована тим, що хтось так радіє життю, людина підійшла ближче.
Людина побачила, що це дитина. Маленька дівчинка старанно збирала на березі морських зірок і кидала їх у море. Від подиві людина на мить зупинилася, а потім запитала: «Навіщо ти кидаєш у море морських зірок?» «Якщо я залишу їх на березі, − відповіла дівчинка, − сонце висушить їх і вони вмруть. Я кидаю їх у море, тому що хочу, щоб вони жили».
Людина замислилась, вражена словами дівчини, але потім, згадавши, скільки миль морського узбережжя вона пройшла, вигукнула: «Таж їх, цих зірок, тут, на березі, мільярди! Що ти можеш змінити?»
Дівчина на хвилину замислилася, а потім повільно ахилилася, підняла ще одну зірку і кинула її в море. Потім повернулася до людини і, усміхнувшись, сказала: «можливо, ви й праві, але саме для цієї зірочки я змінила життя».
Мораль: Я сподіваюся, що ви своїм теплом, співчуттям та підтримкою зможете змінити життя інших людей на краще. І навіть якщо це буде життя однієї людини − це вже велика справа. Будемо, як сонце, яке світить і для здорових, і для хворих, тобто для всіх.
«Даремні зусилля» (2 варіант)
Одного разу берегом моря йшов чоловік. День був чудовий. Яскраво світило сонечко, тихо плескотіли хвилі, з гучними вигуками кружляли чайки. Милувався чоловік краєвидом, озираючись навкруги, і раптом помітив незрозуміле видовище. Прямо перед ним невиличка людська постать виконувала дивний танок. Це була маленька дівчинка, яка почергово нахилялася і щось брала у руки, підводилась і кидала «щось» якомога далі у море. Вона бігала навколо себе, явно поспішаючи. Чоловік зацікавився, підійшов ближче і питає: «Що ти робиш?» «Рятую маленьких морських зірок від палючих променів сонця. Якщо їх не кинути у воду, вони не доживуть до припливу», − відповіла дівчинка, ні на хвилину не перериваючи роботи. «Ти робиш марудну і невневдячну справу, − відповів їй чоловік, − цих зірок тут тисячі, сонце пече немилосердно, час летить дуже швидко, ти все одно їх усіх не врятуєш!». «Ну той що! − знизала плечима дівчинка − Принаймі оцю я встигла врятувати!» − і з цими словами вона взяла до рук чергову морську зірку і кинула її далеко у море.
ПРИТЧА ПРО ДЗЕРКАЛА
Кожний з нас − це цілий світ. Ми намагаємося зрозуміти себе і відкритися іншим через слова, барви і звуки. Я обираю шлях притчі. Мій улюблений поет Марина Цвєтаєва писала: «Притча. Подобіє. Иносказание. Через что-нибудь очень просто дать очень большое − вечное».
Якось до відомого майстра дзеркал прийшли Любов, Життя і Смерть, яких завжди цікавила людина, її розум, душа, тіло.
Смерть сказала: «Створи мені таке дзеркало, щоб поглянувши в нього, людина могла побачити весь свій життєвий шлях − як вона народжується, росте, мужніє, дорослішає, мудрішає або навпаки, добрішає або злішає, − як змінюється її характер. І водночас покажи трагедію старіючого людського тіла, покажи, що людина смертна! Покажи мою велич!»
Життя просило майстра: «Зроби таке дзеркало, щоб людина могла бачити прекрасні миті її шляху. Усмішка з появою в цьому світі. Радість перших кроків. Щастя від зроблених добрих вчинків. Обличчя друзів. Будинок, у якому завжди чекають. Сім’я. Життя прекрасне!..»
І лише Любов поки промовчала.
Майстер сказав: «Я готовий зробити для вас такі дзеркала. Але все життя я мрію про те, щоб створити дзеркало, у якому відображалася б велич душі людини. Може, ви мені підскажете, як це зробити?»
Любов підійшла до майстра і тихо сказала: «Його не потрібно створювати. Воно вже є. У ньому ти не побачиш нічого з того, над чим владні Життя і Смерть. Там справді відображається велич душі й те, якою її створив Бог».
Майстер здивовано запитав: «І де ж воно, це дзеркало?»
Любов відповіла: «Це очі твоєї коханої людини»…
Історія про ліхтарМета: показати значення чіткого висловлювання думки для її розуміння.
Це сталося в ті часи, коли на вулицях міст не було освітлення. Якось уночі мер зіштовхнувся з городянином. Тоді мер віддав наказ, щоб ніхто не виходив уночі без ліхтаря. Наступної ночі мер знову зіштовхнувся із цим городянином.
− Ви не читали мого наказу? − запитав мер сердито.
− Читав, − відповів городянин. − от мій ліхтар.
− Але в ліхтарі у вас нічого немає.
− У наказі про це не згадувалося.
Уранці з’явився новий наказ, що забов’язував у разі виходу вночі а вулицю вставляти в ліхтар свічку. Увечері мер знову налетів на того ж городянина.
− Де ліхтар? − закричав мер.
− Ось він.
− Але в ньому немає свічки!
− Ні, є. Ось вона.
− Але вона не запалена!
− У наказі нічого не сказано про те, що треба запалювати свічку.
І мерові довелося видати ще один наказ, який зобов’язував громадян запалювати свічки в ліхтарях, виходячи вночі на вулицю.
Тачка
Мета: мотиви, що спонукають трудитися.
Троє чоловіків, напружуючись щосили, везуть важкі тачки з каменями. Перехожий ставить кожному з них те саме запитання:
− Що ти робиш?
Перший відповів:
− Везу цю кляту тачку.
Другий відповів:
− Заробляю собі на хліб.
Третій же вимовив:
− Будую місто.
Притча про блакитного коня
Мета: показати правила слухання співрозмовника і до чого можуть приводити ситуації, в яких не дослухуєш співрозмовника.
Один цар відправив гінця до царя сусідніх земель. Гонець запізнився й, поспішно вбігши до тронної зали, задихаючись від швидкої їзди, почав викладати доручення свого владики:
− Мій володар… звелів сказати вам, щоб ви дали йому… блакитного коня із чорним хвостом… а якщо ви не дасте такого коня, то…
− Не бажаю більше слухати! − перебив цар захеканого гінця. − Передай свому государеві, що в мене немає такого коня, а якби він був, то…
Тут він запнувся, а гонець, почувши ці слова від царя, який був другом його владики, злякався. Він вибіг з палацу, стрибнув на коня й помчав назад доповідати своєму володарю про зухвалу відповідь. Коли цар вислухав таке повідомлення, він страшенно розгнівався й оголосив сусідові війну.
Вона тривала довго − багато крові було пролито, багато земель спустошено − воєнні дії дорого обійшлися обом сторонам.
Нарешті обидва царі, виснаживши скарбницю й війська, погодилися на перемир’я, щоб обговорити свої претензії одне до одного.
Коли вони почали переговори, другий цар запитав першого:
− Що ти хотів сказати своєю фразою: «Дай мені блакитного коня із чорним хвостом, а якщо не даси, то…»?
− Я хотів сказати: «… надішли мені коня іншої масті». От і все. А що ти хотів сказати своєю відповіддю: «Немає в мене такого коня, а якби він був, то…»?
− А я хотів відповісти: «… якби він був, то неодмінно послав би його в подарунок моєму доброму сусідові». От і все.
Небеса і пекло
Один молодий воїн прийшов до мудрої літньої людини й запитав її: «О мудрець, розкрий мені таємницю життя. У чому різниця між небесами й пеклом?»
Мудрець на мить замислився і відповів: «Ти молодий дурень. Як людина, подібна до тебе, може зрозуміти таке? Ти занадто неосвічений».
Почувши таке, молодий воїн розлютився: «та за такі слова я готовий тебе просто вбити!» − закричав він і дістав меч із піхов, щоб покарати мудреця. У цю ж мить мудрець сказав: «Оце і є пекло». Почувши ці слова, молодий воїн знову вставив меч у піхви. «А оце і є небеса», − промовив старий.
Подеколи кожен із нас у розмові з кимось має іншу точку зору й хоче довести свою правоту будь-що. Іноді, в такій суперечці немає нічого поганого, але часом це може перетворюється на справжню відкриту боротьбу.
Коментарі
Дописати коментар